Книга «Тріумф надії» – це зворушлива історія про кілька поколінь родини Пірчак, чиє життя стало яскравим свідченням незламної християнської віри та Божого провидіння. На тлі жорстоких історичних подій, від нацистських переслідувань до радянських таборів і комуністичного утиску, герої твору проходять складний шлях пошуку справжньої істини.
Історія розгортається навколо Антона, що вижив у засланні, його дружини Марії, яка врятувалася від Голокосту, та нового покоління родини – Іллі та Моріци, які присвятили себе пасторському служінню. Попри постійний тиск КДБ, їхній дім став центром підпільного друку літератури та зібрань молоді. Зрештою, це відверта розповідь про те, як абсолютна довіра до Бога допомагає подолати найтемніші часи та зберегти світло надії. Для широкого кола читачів.
Замовити книгу: https://t.me/bilyk_fursy,
На перехресті двох раїв: Закарпатська одіссея віри у книзі Альони Білик «Тріумф надії»
Рецензія на книгу: Білик А. Тріумф надії. Історія віри, що проходить крізь покоління (Ужгород : РІК-У, 2026. — 444 с.)
Духовний вектор видання та наскрізна ідея
Книга Альони Білик "Тріумф надії. Історія віри, що проходить крізь покоління" видана в Ужгороді у 2026 році. Авторка працювала над текстом протягом трьох років. Взятися за роботу їй тоді запропонувала завідувачка кафедри журналістики Українського гуманітарного інституту Галина Кушнір. Вона розповіла, «що один чоловік, пастор-пенсіонер, який проживає в Мукачеві, має на серці бажання записати історію свого життя та своїх досвідів з Богом» (с.11).
Головна мета книги, за словами самої авторки Альони Білик, полягає в тому, щоб «показати Господа – Того, Хто веде, Хто ніжно керує, Хто дає мудрість і спрямовує кожен наш крок» (с. 12). Оповідь Іллі Антоновича Пірчака розгортається навколо ідеї непохитної довіри Богові: «Я бачив, як люди проходили через труднощі, але не втрачали довіри до Бога. І саме це я називаю тріумфом надії» (с. 9).
Книга описує історію кількох поколінь. Авторка разом з оповідачем Іллею Пірчаком змогла показати широкий хронологічний горизонт, починаючи від кінця XIX століття (часи Австро-Угорської імперії, під якою перебувало тоді Закарпаття) і закінчуючи початком XXI століття подіями уже повномасштабної російсько-української війни. Заслуговує на увагу те, що досить вдало Альона Білик змогла наповнити текст описом двох світових воєн, також тоталітарної системи Радянського Союзу, яка боролася із вірянами будь-яких конфесій, тим паче з адвентистами сьомого дня, Голокост, часи перебудови Михайла Горбачова та незалежної України.
Моральний портрет Іллі Олексійовича Пірчака
Передусім зауважу його постійне прагнення вчитися. Іще з дитячих літ у Щасливому диякон, який навчав його грамоти, помітив: «Ти маєш дар від Бога – світлий розум, гарну пам’ять, тож продовжуй навчатися!» (с.15). Потім продовжив торувати науку в селі Копинівці, Мукачеві. Та справжнім здобутком для молодого Іллі Олексійовича було навчання в Будапешті. І хоча коштів від мецената не надійшло, « але не зважайте на ці перешкоди – це лише шлях до вашого росту!» (с.25) – підтримав юнака ректор і дозволив йому бути вільним слухачем. «Для Іллі розмова стала доленосною. Він дякував Богу за цю можливість здобувати знання, які він так сильно цінує. І тепер, всупереч невизначеності майбутнього, Ілля відчував в собі силу та рішучість продовжувати свій навчальний шлях» (с.26).
Світоглядний злам Антона Пірчака: від ілюзії «земного раю» до віднайдення раю небесного
Ідейним ядром першої частини книги є драматична доля Антона Пірчака (сина Іллі Олексійовича та батька Іллі, оповідача книги), яка ілюструє світоглядний пошук і трансформацію людини XX століття. Палаючи юнацьким максималізмом («Ми – молодь! Тож можемо бачити світ з іншої перспективи» (с. 38)), Антон мріє потрапити до радянської країни, вірячи в міф про «рай на землі… А що, якщо варто спробувати потрапити до країни більшовиків?»(с.36). Він переконував: «Ми – молодь! Тож можемо бачити світ з іншої перспективи. Ми готові ризикнути, щоб довести, що цей шлях може бути правильним!» (с.38).
Авторка послідовно змальовує жорстоке розвіювання цих ілюзій. І пелена з очей спала, коли кінна поліція на кордоні, побивши їх, сказала: «Швидко повертайтеся додому! Якщо ще раз виникне бажання потрапити до раю й ви потрапите нам до рук, ми вас розстріляємо! (с.39). Проте Антон з друзями дуже прагнув « потрапити на радянську землю, бо там гарно люди живуть!» (с.41).
Понад 7 років поневірянь у таборах Воркути на річці Печорі та в Омську стали джерелом пізнавального прозріння. Нарешті Антон Ілліч зрозумів, «що достатньо для нього комуністичного раю, час вертати у капіталістичне пекло» (с. 50).
Коли ж чехословацький консул сприяв визволенню нашого героя, його «серце було ладне вискочити з грудей, бо Антон не був вдома понад 7 років…» (с.57). Не знайшовши справедливості, «його очі вже не світилися тим молодечим запалом, з яким він покидав рідний край. Тепер у них віддзеркалювалася велика туга й біль від пройдених доріг поневірянь та страждань у пошуках справедливості, у пошуках земного раю» (с.58). Антон усвідомлює марність пошуків соціалістичної утопії та відкриває для себе й рідних істинного, Живого Бога: «Не знайдемо ми тут раю, якби не хотіли б… Але є гарна новина! ...Оце справжній рай! Небесний!» (с. 66).
Символічним епізодом його остаточного духовного вибору стає поїздка «у піжамі та на велосипеді» за 90 кілометрів із Мукачева до Кошице задля прийняття хрещення (с. 73), коли «небо прихилилося до землі, аби вітати Божих дітей, які забажали торувати життєвий шлях разом з Господом. Це був найщасливіший день для Антона!» (с.74).» (с. 74).
У книзі авторка описує події, що відбулися з героями у різних країнах і містах світу: Україна (Мукачево, Львів, Полтава, Київ) Росія (Москва, Республіка Комі, Сиктивкар, Норильськ), Середня Азія, Угорщина, Чехословаччина, Фінляндія, Німеччина, США, Ізраїль, Франція і країни Європи. Примітним є те, що Альона Білик порушує проблеми тодішньої комуністичної системи, що панувала в Радянському Союзі: для того, аби вирішити якусь проблему, потрібно мати знайомих, уміти з ними домовитися, оскільки законні шляхи часто були безсилими. Й Ілля Антонович, будучи комунікабельним, допомагав і друзям, і церкві. Зазначу, що авторка не дає моральної оцінки таким його діям, а залишає це право читачеві.
Антон був гідним прикладом і надійною опорою для молоді, особливо для сина Іллі.
Ілля Пірчак: приклад віри, підпільний самвидав та служіння
Постать Іллі Антоновича Пірчака виступає головним рушієм наступного покоління родини. Його формування розгортається крізь яскраві деталі повсякденного гартування. Ілля Антонович ріс працьовитим хлопчиком, розумів, що він повинен допомагати батькам заробляти гроші. Одного дня вчителька Іллі завітала до його мами Марії поговорити про брудний зошит. Та, побачивши, як він разом зі своїм батьком Антоном у брудній майстерні роблять черговий рулон сітки, вчителька зрозуміла, «що він робить усе можливе, щоб допомогти своїй родині, і це робило його ще більш цінним учнем у її очах» (с.125).
Про добре серце, турботу про родину, вірність істині Іллі та його друзів свідчить і той факт, коли вони, працюючи на току, не ходили в їдальню, бо була далеко і там «годували стравами з м’яса нечистих тварин» (с.129), а «цілий місяць жили на хлібі з повидлом і молоком» (с.129).
Тяжкі часи пережили герої книги, адже «радянська ідеологія не визнавала нічого, крім комунізму: ні іншої демократії, ні релігії. Але саме це й називали «великою свободою» (с.120). Ілля Антонович розумів, що для церковного служіння потрібно друкувати християнську літературу.
Тому згодом, опанувавши сліпий метод друку, Ілля започатковує підпільний самвидав у власному домі, дістаючи дефіцитний папір для друку: «Так у важкі часи, через переслідування й нестачу, народжувалася справа, яка підтримувала віру й об’єднувала людей» (с.136), «Ілля активно допомагав у самвидаві: діставав дефіцитний папір для друку християнської літератури» (с.212). «Така ситуація не залишилася поза увагою місцевих партійних структур і представників КДБ. Їх насторожило … припущення про можливу організацію підпільної видавничої діяльності – самвидаву» (с.191), «Атмосфера свободи була затьмарена усвідомленням того, що кожен крок і слово залишаються під пильним контролем спецслужб» (с.246). Попри тиск і стеження КДБ (с. 191, 246), його дім стає осередком підтримки віри.
Ілля розуміє важливість здобуття духовної освіти, тому спочатку «… відвідував таємну семінарію Церкви АСД, керівником котрої був Парасєй Олександр, а його помічником – Бондар Гнат» (с.137). «У 1983 році Ілля вступив до Угорської духовної семінарії, пізніше перейменованої на Теологічний інститут» (с.244).
Завдяки знанню російської, німецької та мадярської мов, Ілля Антонович з часом посів посаду «диякона-перекладача» (с.249). Горизонти його служіння та впливу розширилися. Він також умів вирішувати міжконфесійні конфлікти: «Його слова були присвячені необхідності релігійної толерантності. Він невтомно доводив: різниця у вірі – це не привід для розбрату, адже за будь-яких обставин ми маємо нагоду проявляти найкращі людські якості у стосунках один з одним» (с.272), а також усередині церкви, коли його хотіли перевести із Мужієва до Берегово: «І що ж тепер подумають люди? Що прийшов новий служитель і за одну мить зруйнував те, що трималося десятиліттями? Я не хочу увійти в історію як руйнівник, за яким тягнеться дурна слава» (с.279). Уже в роки перебудови, 1988-1989 рр., відбувалася екуменічна зустріч, на якій Ілля Антонович сказав, що « справжня віра полягає не лише в словах про Христа, а в житті, подібному до Христового» (с.285).
Через деякий час читач дізнається і про те, що Ілля Антонович керує благодійною організацією ADRA (с. 318) та очолює будівництво Дому молитви в Мукачеві.
Книга вчить довіряти Богові у будь-яких ситуаціях. Один із головних персонажів, Ілля Антонович, одного разу сказав: «Тату, я зрозумів, що з вірою і наполегливістю можна подолати будь-які труднощі» (с.133), «Ілля став для них прикладом віри і терпіння, показуючи, як важливо дотримуватися своїх переконань навіть у найважчі часи» (с.138), «Бог підтримує навіть у найскладніші миті» (с.200).
Це книга — презентація духовного становлення Іллі Антоновича на ниві адвентизму від його служіння молоді до керівництва громадами.
Жіночі образи: берегині родинного вогнища та «стиль душі»
Альона Білик із особливою художньою теплотою виписує жіночі образи, які є надійними стовпами родинного й духовного життя.
Окремої уваги заслуговує дружина Антона Пірчака Марія: «Ця дівчина відразу запала йому до серця, з першого погляду» (с.91). Вона завжди підтримувала свого чоловіка в часи гонінь: «Антоне, я тебе не залишу. Ми разом подолаємо все це» (с.99). Марія була єврейкою, тому «співробітники НКВС наполягали виїхати їй до Палестини» (с.93). Слава Богу, що вона відмовилася, бо на пароплаві, який відправляв євреїв, стався вибух, спланований радянською владою. У них народилися діти: Антон, Михайло, Ілля, Марта, Магда, Самуїл.
Його синові Іллі Господь подарував чудову дружину Моріцу, про яку з теплом згадають не тільки оповідач родинної історії, а й всі, хто її знав. Вирішили призначити дату вінчання на 18 серпня 1968 року – річницю хрещення Іллі. Вінчання «було не просто урочистістю, а символом початку їхнього спільного шляху, сповненого віри, тепла й взаємної підтримки» (с.165), «Моріца та Ілля, незважаючи на труднощі, завжди підтримували одне одного. Вони відкрили для себе нові горизонти, навчилися адаптуватися до незвичних умов життя і зміцнили свою любов та віру» (с.178). Слова «Головне, що ми разом» можна вважати гаслом щасливого життя їхньої сім’ї.
Моріца (за паспортом Сюзанна) — уособлення непохитної віри, жертовності та християнської гостинності. Вона підтримує навчання чоловіка в місіонерській школі («Лиш би ти був там, де тебе хоче бачити Господь» (с. 211)), а народження хворого первістка Дьордя стає для подружжя «тріумфом надії над страхом» (с. 184).
Про те, наскільки Моріца підтримувала свого майбутнього чоловіка у служінні Господу, свідчить той факт, що вона написала лист, у якому не заперечує проти навчання Іллі в місіонерській школі у Польщі: «Лиш би ти був там, де тебе хоче бачити Господь, і робив те, що Він тобі довірив» (с.211).
Символічним є змалювання відходу Моріци: «16 листопада 2022 року перестало битися серце Моріци…Тієї ж ночі в Україні вперше відключили електроенергію через обстріли: у домі не було ні тепла, ні світла. А зранку всі білі орхідеї, які так любила Моріца, зів’яли» (с.377). Ілля Антонович знаходив сили у молитві, в праці і Господній надії.
У розділі «Сторінками спогадів» глибше розкрито характер Моріци у словах сина Альберта Пірчака: « … це була людина, яка жила вірою, жила для інших – і залишила після себе не тільки спогади, а й шлях, по якому можна іти далі» (с. 385). Зі словами любові та вдячності згадає про Моріцу (за паспортом Сюзанна) невістка Альона Пірчак: «Гостинність – це найсильніша риса характеру, яку я відзначила в Сюзанни Пірчак із першого дня» (с.389).
Онучка Сюзанна зазначає, що моміка (бабуся по-угорськи) була «найрідніша, наймудріша, найкрасивіша і найдобріша» (с.390). Онук Даниїл відзначає: «Моміка була втіленням мудрості, безмежної гостинності, доброти та щирості» (с.391), «Вона вміла робити дитинство щасливим», «Вона була людиною глибокої віри і молитви» (с.392).
Невістка Анна Пірчак згадує: «…вона була прикладом. Прикладом справжнього служіння – родині, церкві, людям» (с.393).
Онук Ілля Пірчак підкреслив важливість «сімейного тепла й затишку, які створювала бабуся» (с.395), сестра Іллі, Магдалина Плугатарьова, продовжує цю думку: «Вона вміла створити ось цю неповторну атмосферу гостинності» (с.396).
У цих спогадах та й в інших – любов, тепле слово вдячності, характер , гідний наслідування, оскільки Моріца мала те, «чого не можна навчитися в жодній школі, — це стиль її душі» (с.404), «Моріца була справжньою берегинею своєї родини, свого дому, своєї церкви» (с.405).
Переконана, що найважливіші слова записала Ольга Железняк, доглядальниця Моріци: «Вічне життя – це не просто надія. Це – її впевненість, яку вона передала і мені» (с.413).
Моральні категорії, описані у книзі
Книга описує багато національностей, зокрема євреїв. Антон підтримував їх, переховував і в млині, і вдома. Він ризикував, бо розумів, що «звичайне прагнення залишитися людиною та виявити милосердя нерідко ставало ціною самого життя» (с.168).
Книга актуальна і тим, що навчає читача чесності. Коли Ілля зі своїм шваґром Михайлом Брунцем купували машину, виявилося, що Вайс, який позичив гроші, до потрібної суми додав ще 300 карбованців. І вони зізналися у цьому: «Ага, значить, сказали. Молодці. Я вас перевіряв. Дав більше, щоб побачити, чи повернете» (с.230).
Іще одна важлива моральна категорія, порушена Альоною Білик, — духовна зрілість. Коли старший син Аллі та Моріци Дьордь вирішив одружитися з Анною, син запевнив батьків у щирості своїх почуттів: «Побачивши таку зрілість та віру, вони з радістю благословили молодих на спільне життя» (с.304).
У книзі багато відомих мені прізвищ та імен. Зокрема, Вільмар Гонзалес, який 1993 року в Луцьку проводив євангельську кампанію, після відвідування якої я хрестилася. Тоді уклали завіт 120 осіб, утворилася нова громада. Нову церкву після такого ж заходу організували і в Мукачеві. Дружба, взаємодопомога керівництва церкви та її членів сприяли цьому.
Ілля Антонович, оповідач родинної історії, згодом став представником ADRA, «новоствореної благодійної організації, що мала стати частиною великої справи допомоги тим, хто залишився без дому, без захисту, без майбутнього» (с.318).
Особливої уваги заслуговує розповідь про будівництво Дому молитви у Мукачеві. Все розпочалося з 2000 доларів, переданих Українською уніонною конференцією. А потім згодилися і комунікабельні здібності, і знайомства, і непохитна віра в Божу допомогу.
Уже на схилі літ Ілля Антонович та Моріца змогли відвідати Ізраїль. Вони були дуже захоплені розповідями екскурсовода. Дізнавшись, що він атеїст, «Ілля в той момент збагнув: важливо не лише знання — важливий характер. Важливо бути близько до Бога…» (с.371).
Структура книги та мова викладу матеріалу
Книга складається із 12 розділів , а також охоплює спогади про головних героїв — Іллю та Моріцу, їхніх дітей та друзів.. Кожен розділ містить окремі, сюжетно завершені новели та історії. Незважаючи на завершеність окремих новел, історії часто переплітаються між собою, створюючи єдину цілісну канву розповіді. Книгу написано доступною, зрозумілою та захопливою мовою. Текст далекий від сухого переказу фактів — це жива, емоційна та глибока історія віри кількох поколінь.
Попри те, що Альоні Сергіївні Білик всі ці історії розповідає Ілля Антонович Пірчак, людина досить поважного віку, розповідь дуже жвава, детальна. Альона Сергіївна змогла стилістично грамотно та художньо виразно оформити кожну розповідь в окрему новелу. Незважаючи на те, що це перший друкований твір Альони Білик, авторка продемонструвала високу стилістичну грамотність і художню виразність. Живі розповіді Іллі Антоновича вона трансформувала в захопливі новели, написані доступною, легкою та емоційно насиченою мовою. Завдяки деталізованості, масштабності охоплених подій та яскравій манері викладу, книга має виразні перспективи для екранізації. Фаховий бекграунд авторки у журналістиці та кіногалузі створює чудове підґрунтя для того, щоб ця сімейна сага про віру стала основою для багатосерійного художньо-документального чи біографічного фільму.
Висновок
Книга Альони Білик «Тріумф надії» — вагоме свідчення того, як родинна пам’ять переростає у масштабний духовно-історичний епос. Головний пафос праці висловлено в концептуальній тезі: «Віра не стирає ідентичність, а навпаки – наповнює її глибиною» (с. 386). Це натхненна історія про те, як крізь репресії, зміну режимів і життєві втрати людина здатна зберегти гідність, любов до ближнього й непохитну довіру до Бога, передаючи цей живий вогонь віри наступним поколінням.
Світлана Романчук
Контакти авторки для замовлення примірників: https://t.me/bilyk_fursy,
