“ЇЇ коротке життя було достатньо довгим, щоб вразити нас його чеснотами” (цитата з книги)

Сообщает Международная миссия “Христос есть ответ” (CITA)

Служіння в диктаторській країні з кривавими законами та особисті скорботи, як-от смерть власних дітей. Роки поспіль без новонавернених і щоденне долання байдужості до Благої звістки. Вивчення складної чужої мови по 12 годин на день. Клімат, що приніс смертельну хворобу. Лихоманки. Війна. Несправедливе ув’язнення. Знущання…І попри все це - сила духу мріяти про успіх місії, роблячи все задля цього. Так жила у 19 столітті сім’я британських місіонерів Джадсонів у Бірмі (сучасній М’янмі). 

Ніяково порівнювати описане вище з “труднощами” сучасних християн. Чи можна поставити в один ряд перегляд онлайн-трансляції замість поїздки до церкви, некомфортні умови чи відкладання благовістя — з викликами людей, які купували квиток в один кінець на місію?

Про радикальну зміну особистості, духовні пошуки і справжнє учнівство. Про дивовижне, пригодницьке і разом з тим важке та коротке життя маленької жінки, сповненої любові до Христа, написала у своїй книзі Шерон Джеймс.

Книга унікальна тим, що автор використала першоджерела Енн Джадсон — її ретельні записи і листування. Вона вела щоденник про свої духовні переживання ще в Америці та про життя і служіння в Бірмі. Писала оповіді і міркування у листах своїм друзям на батьківщину. Автор намагалася всі матеріали зберегти в їхньому первозданному вигляді. Та і загалом книга вийшла більш автобіографічною — Ш.Джеймс лише підводить до чергового уривку з щоденника героїні. 

Крім викладеної у хронологічній послідовності розповіді про життя головної героїні, у книзі є три додатки: про спадок Енн, її звернення до жінок Америки та коротка біографія її чоловіка Адонірама Джадсона. Твір доступний в перекладі російською. 

Сьогодні подружжя Джадсонів назвали б надлюдьми. Насправді ж вони були лише дітьми своєї епохи, які пережили Божу благодать. Внаслідок Другого великого пробудження повне посвячення і покора Богу, бажання виконувати Його волю, зректися себе і добровільно взяти хрест, прагнення святості і благочестивого життя — було нормою серед молодих людей початку 19 століття. Одними з них стали Джадсони. Зокрема Енн - у дівоцтві Хасселтайн. 

“Мене оточували такі ж легковажні люди, як і я сама. Мене ніщо не хвилювало і здавалося, що я найщасливіша на світі. Я майже закинула навчання, присвячуючи увесь свій час нарядам та вечірнім розвагам. Дні минали в марноті і порожніх клопотах”. 

“Мені надається можливість провести життя серед язичників у спробах переконати їх прийняти Євангеліє. Якби я була впевнена, що Бог кличе мене до цього, що це дійсно догоджає Йому, я б без ремствування відмовилася від усього земного і, усвідомлюючи прийдешні небезпеки, віддала б всю себе на звершення Великого доручення”.

Між цими двома висловами Енн — шість років. То був час внутрішніх змін та набуття нового статуса — дружини.

Через два тижні після вінчання, у лютому 1812 року, подружжя Джадсонів разом із кількома такими ж відважними молодими парами, назавжди попрощавшись із рідними, вирушили до берегів далекої Індії. Вони пливли, сповнені рішучості принести звістку про Христа “нещасним язичникам”. 

Незабаром після прибуття через політичну ситуацію місіонери вимушено втекли з Калькутти на острів Маврикій. Там місіонерам заборонили благовістити рабам. Їх мучило питання: де вони можуть проповідувати Євангеліє? 

Перші втрати — смерть подруги Енн, народження мертвого первістка, а згодом смерть восьмимісячного сина — принесли глибокий біль. Та водночас місіонери прийняли ці страждання як урок співчуття до чужого горя.

Самотність і розчарування, поруч із надією, стали постійними супутниками життя Джадсонів. Вони сприймали земний шлях як тимчасовий і вірили, що після виконання Божого покликання зустрінуться з Тим, Кому присвятили себе.

“Життя коротке, щастя не залежить від обставин, а мільйони бірманців гинуть”, — казав Адонірам.

За вісім років Енн опанувала не лише бірманську, а й тайську мову. Вона переклала катехізис, основи християнської віри та Євангеліє від Матвія, наставляла новонавернених і організувала школу для бірманських дівчат, де навчала їх практичним навичкам та допомагала рятуватися від злиднів.

Незвичний тропічний клімат виснажував місіонерів. Хвороби часто переривали працю й робили їх безпорадними, як немовлят, які потребують догляду. Прагнення нести Євангеліє підтримувало Енн навіть тоді, коли в неї почалися незворотні проблеми з печінкою і надії на одужання не було.

Саме в ролі помічниці для свого чоловіка Енн розкрилася найповніше. Це і стало кульмінацією розповіді та, власне, всього життя героїні. 

Коли між Британією та Бірмою розпочалася війна, Джадсони сподівалися, що Англія встановить свій протекторат, і вони зможуть безперешкодно проповідувати Христа. Та бірманський уряд запідозрив іноземців у шпигунстві: британські місіонери опинилися в пастці.

Адонірам потрапив у в’язницю смерті з нелюдськими умовами. Його прив’язували трьома ланцюгами до довгого шеста, так що він навіть не міг рухатися. Годувати ув’язнених не передбачалося. Вагітна Енн щодня долала 6,5 км, щоб дістатися до чоловіка та інших полонених, приносячи їжу й одяг.

Вона постійно намагалася вплинути на начальників тюрми, віддаючи всі цінні речі й благально прохаючи змилуватися. Часто натомість отримувала насмішки та лайку від жорстоких наглядачів. Енн зверталася до всіх відомих їй бірманських владців із проханням про звільнення Адонірама, нерідко розважаючи їх розповідями про англійські традиції.

Навіть після народження доньки Енн продовжувала свою місію з немовлям на руках. Вона залишила місіонерське житло й побудувала бамбукову хижину на ділянці правителя, прямо біля тюремних воріт. Хворого на лихоманку Адонірама їй дозволили лікувати лише після її настирливих благань і наполегливих старань.

Ув’язненні не тільки вважали її своїм ангелом-охоронцем, але й людиною, яка своїм невпинним заступництвом сприяла укладанню мирної угоди між країнами.

Після 19 місяців Адонірама звільнили з-під варти. Джадсони будували великі плани на майбутнє в надії на виконання найзаповітнішого свого бажання — успіх місії в Бірмі. 

Відпливши для перемовин про дозвіл проповідувати в землях короля, Адонірам не знав, що бачить Енн востаннє… Під час подорожі він отримав конверт із чорною печаткою — його кохана померла.

Безсумнівно, лише завдяки відвазі та заступництву Енн Адонірам зміг вижити у в’язниці. Її відважна віра проклала шлях для 23-річного служіння чоловіка в Бірмі вже після її смерті.

Надлюдей не існувало і не існує. Секрет сили — у любові до Бога і повному посвяченні Йому. Коли навіть найвразливіша жінка здатна долати те, що здається нездоланним, вона входить у реальність того, заради чого християнин живе на землі.

Образно кажучи, галерея віри поповнилася ще одним портретом — Енн Джадсон.

Цитати з щоденників Енн Джадсон:

“Я прагну все своє життя присвятити Богу та вбити будь-який гріх у своєму серці”. 

“Той, хто зростає у благодаті, буде все ясніше бачити жахливість гріховність свого серця”.

“Я знаю, що не повинна шукати легких шляхів; головне для мене - принести більше користі цьому світу”. 

“Моє серце в Його руках, і якщо небезпека зустрінеться на шляху, і якщо мені доведеться зазнати жах і страждання, то Він дасть мені сили довіряти Йому”. 

“Коли я наближаюся до Бога і бачу досконалість Господа Ісуса, а особливо Його силу і бажання спасати, бажаю одного: щоб весь світ дізнався про Спасителя”.

“Відчула пекуче бажання того, щоб через мене знання імені Відкупителя поширилося в язичницькій країні”. 

“Думка про те, що я залишила все заради дорогоцінної Господньої справи, в надії одного разу привести до пізнання імені Спасителя декілька бідних, неосвічених жінок, розвіяла мій смуток, висушила сльози і заспокоїла розум”. 

“Все ж я щаслива, що залишила всі задоволення і зручності світу заради нещасних язичників”.

“Як я хочу познайомити хоча б деяких жінок Бірми з чудовим Спасителем. Це моя найзаповітніша мрія!”

Прес-центр місії CITA.