У другій частині свідчення пастора Ігоря Феня з церкви «Ковчег» у Лубнах — про радикальні кроки віри під час пандемії, поїздки на фронт із пораненнями та контузією, а також організацію бомбосховища й пунктів допомоги військовим, прийом переселенців і співпрацю з владою.
Пастор ділиться, як став “нашим пастором” для воїнів на блокпостах. «Не можна зупинятися» — його рецепт служіння в часи, коли “життя не можна зупиняти”. Читайте, як Бог відкриває двері для Євангелія посеред війни.
Продовження інтерв’ю. Частина 1: тут. Автор: Геннадій Андросов.
– Розкажи про служіння напередодні повномасштабного вторгнення та після нього.
– Коли почалася пандемія, пам’ятаю ситуацію з евакуацією людей із Китаю до Нових Санжар. Тоді був великий страх. Я дивився новини і запитав дружину: «Тобі шкода цих людей?» Вона відповіла: «Дуже шкода». Я запитав: «А як би ти поставилася до того, щоб я поїхав до них?» І сам собі сказав: «Я їду». На той момент я справді думав, що їду на смерть – настільки великий був страх перед хворобою. Але було сильне бажання: щоб ці люди не померли без Бога. Я попрощався з сім’єю і поїхав.
На місці мене не пустили. Просив, пояснював, що пастор, що хочу послужити людям. Викликали керівників, але всі відмовили. Навіть коли я наполягав, мені сказали: «Пишіть заяву в Кабмін, розглянуть протягом місяця». Звичайно, це було абсурдно.
Мене це дуже зачепило: священнослужитель не може потрапити до людей, щоб сказати їм про Христа. Пізніше я все ж відвідував хворих. Один із таких випадків – Юрій із Олександрівки, який був у важкому стані. Прийшов до нього в лікарню, він молився, каявся – і через два дні помер.
Я також був на Майдані, а з 2014 року почав їздити на фронт. Першу поїздку здійснив разом із братами Радчуками. Потім познайомився з волонтером Русланом Сімоновим – і ми почали регулярно їздити, проповідувати, роздавати Євангеліє. Найактивніший період почався у 2022 році.
За місяць до повномасштабного вторгнення я записав звернення до церкви: просив молитися, бо відчував небезпеку. І рівно через місяць почалася війна.
– Пам’ятаєш, як зустрів цю звістку?
– Вранці мене розбудили діти і сказали: «Тату, війна». Я одразу зателефонував міському голові й запитав: чи потрібно відкривати бомбосховище? У нашому церковному приміщенні є підвал, який ми спеціально облаштували: там була вода, їжа – усе необхідне. Коли почалися обстріли, люди прибігали до нас в укриття, були відкриті до проповіді Божого Слова.
Пам’ятаю один дуже показовий момент: я стою разом із братами на порозі, зустрічаю людей, бо повітряна тривога, і раптом чую гул – такий, ніби летить ракета. У ті перші хвилини було справді страшно. Потім дивлюся: з-за рогу виходить жінка з двома дітьми і тягне валізу по асфальту, коліщатка якої й видавали той звук.
Згодом міська рада звернулася до нас із проханням організувати при церкві пункт збору для військових. Там почали збирати одяг, продукти, бензин, бензопили, інструменти – різні необхідні речі. Але мене особливо здивувало те, що люди почали приносити гроші. Православні несли пожертви до євангельської церкви – і це були чималі суми. Хтось давав п’ять тисяч, хтось тисячу, дві, три – хто скільки міг.
Я зателефонував у міську раду і сказав: є значні кошти, потрібно, щоб хтось від міста це контролював. А нам відповіли: «Ми вас знаємо, ми вам довіряємо і впевнені, що ви нічого не привласните. Збирайте». Усе це йшло на потреби військових.
Далі почали приїжджати переселенці: через церкву «Ковчег» пройшла велика кількість людей. Також визначили вірян, які могли приймати переселенців вдома: хтось брав двох, хтось трьох, хтось п’ятьох – залежно від можливостей. Відповідальною за прийняття і розселення стала сестра Оля Шишик.
***
У Лубнах є сім в’їздів, і на кожному стояв блокпост. Ми об’їжджали ці блокпости, привозили їжу, воду, одяг, ковдри – усе необхідне. На блокпостах мене особисто не знали, але всі знали, що це допомога від церкви «Ковчег». Важливо, щоб люди знали не чиєсь ім’я, а саме церкву!
Навіть був такий випадок: я повертався пізно ввечері, вже під час комендантської години. Хоч мав пропуск і міг вільно пересуватися, мене зупинили на одному з найсерйозніших блокпостів, з боку Києва. Молодий поліцейський нагадав про комендантську годину і що проїзд заборонено. Раптом до нього підбігає інший поліцейський і каже: «Та це ж наш пастор!» Мене пропустили. Було приємно почути ці слова — «наш пастор». Для мене важливо, щоб пастор був не лише для церкви, а й для всього міста.
Приблизно через півтора місяця міський голова, з яким у нас були хороші стосунки, запропонував стати його радником із духовно-просвітницьких питань. Я ніколи не прагнув йти в політику, але насправді це було більше служіння, ніж політика, тому погодився. Незабаром мене попросили організувати першу міжконфесійну нараду церков міста.
Пам’ятаю, як на одній з таких зустрічей міський голова поставив запитання священнику ПЦ Московського патріархату: яка його думка про церкву «Ковчег» і про мене як пастора. Настала пауза, і мені було дуже цікаво, що він відповість. А він сказав: «Я вважаю, що церква «Ковчег» – дуже правильна і хороша церква, і я поважаю пастора Ігоря як священника». Це сказав представник Московського патріархату!
У нас із ними склалися хороші стосунки. Звісно, є певні межі, які не можна переходити, але ці люди завжди зверталися до мене. Один священник, коли на фронті загинув його син, першим подзвонив саме мені й сказав: «Моліться, мого сина вбили». Інший священник одного разу сказав, що хоче сповідатися – і сповідався в мене. Це була щира, глибока сповідь.
Був також випадок, коли мене запросили на зустріч із десятьма православними священниками. Міський голова не зміг бути присутнім, але порадив мені піти. Ми спілкувалися, вони ставили різні запитання – про фінанси, про церковну практику, про наше служіння. І наприкінці підсумували щодо п’ятидесятницької церкви: «У вас є віра, є любов і є багато молоді». Я відповів їм: «Працюйте з людьми, навчайте їх Божого Слова – і у вас теж буде молодь». На жаль, молодь майже не йде до православних церков – там переважно літні люди. Навіть під час поховань воїнів здебільшого присутні старші жінки.
– Знаю, що під час поїздки на фронт ти отримав поранення…
– Коли почав активно їздити на фронт, тричі потрапляв під обстріли, мав поранення та контузію – це окреме свідчення. Загалом же на фронт я їздив дуже багато разів.
У 2023 році, коли підірвали дамбу у Херсоні, ми приїхали рятувати людей: випливали на човнах, допомагали евакуюватися. Під час одного з виїздів стався приліт. Я отримав поранення у двох місцях: осколок застряг у лікті — він уперся в кістку, але не розтрощив її, а на нозі 5-сантиметровий осколок тільки залишив великий синець. Звичайно, ніхто не очікував, що таке може статися. Але цей випадок дуже вплинув на місто. Люди говорили: «Подивіться, цей пастор їздить до наших хлопців, допомагає їм, проповідує. І навіть після поранення він продовжує їздити».
Це суттєво послужило і для церкви, і для мене як священника — у плані довіри та авторитету (саме авторитету церкви!). Щодо контузії: так, вона теж була внаслідок прильоту. За словами військових, вибух був зовсім поруч – десь за 7–10 метрів. Там тоді було багато поранених, військових і цивільних.
Ми стояли біля машини, розмовляли. Я глянув на телефон і подумав: сяду в машину, трохи підзаряджу його. Сів — і в цей момент стався вибух. Це була Божа милість, що я вже був у машині. Хоч у мікроавтобусі вилетіло заднє скло, мене не поранило. Тоді я відчув сильний пронизуючий біль у потилиці, у вухах і з’явилася нудота. Лікування проходив у військовому госпіталі в Лубнах. Зараз почуваюся нормально, хоча довгий час наслідки давали про себе знати. Це була одна контузія, а є хлопці, які пережили й по п’ять і більше.
– Виникає питання: ти ж розумієш, що може бути приліт – і все одно їдеш знову?
– Тут відповідь проста: молишся і покладаєшся на Божий захист. Ми намагаємося, наскільки це можливо, щоб військові самі виїжджали до нас. Але сучасна війна така, що небезпека всюди – особливо через дрони.
Був випадок у Сумах. Ми їхали на околицю міста, і стався приліт – десь біля будинку зліва від нас. Ще один випадок – у Часовому Яру, коли зустрічалися з військовими, дарували їм Євангелія. Пам’ятаю, як у той день було хмарно, як раптом над нами спрацювала артилерія з обох боків…
– Який результат праці у таких гарячих точках?
– Волонтерські організації з Лубен, коли їдуть на фронт, звертаються до мене – просять молитися за них, інколи просять їхати разом. Стараємося опікуватися військовими, перш за все, призваними з Лубен, хоча, звісно, допомагаємо усім. Серед них на фронті є ті, хто покаявся.
Приємно, що коли військові повертаються, то шукають зустрічі. Нещодавно один боєць ще навіть не заїхав додому, як подзвонив мені й сказав: «Хочу з тобою побачитися». Він був у відпустці, мав забрати деякі речі, але спершу, перед тим, як поїхати, захотів випити кави та поспілкуватися з капеланом.
Я вірю, що Бог буде продовжувати діяти в серцях цих воїнів, коли вони повернуться. Тому що вони пам’ятають, хто до них приїжджав, хто молився за них та підтримував. Так, не завжди результат одразу очевидний. Іноді він непомітний. Але він є — і це найголовніше. Вірю, що коли ці хлопці повернуться, вони вже будуть моїми друзями – бо вони вже ними є.
– І ти, мабуть, мрієш зібрати їх усіх разом?
– Я не просто мрію їх зібрати. Волонтерські організації нашого міста знають мене як військового капелана-добровольця. Наприклад, приїжджає воїн – він понад два роки безвиїзно був на фронті, тому розбитий, виснажений. Мені телефонують з проханням зустрітися з ним: їду, зустрічаюся, спілкуюся, молюся.
Спочатку навіть не знав, як з ними говорити. Зараз уже не боюся: розумію, що є нормальним, а що – ні, як правильно будувати спілкування.
Дякую Богові за нашу християнську діаспору за кордоном, зокрема в Америці, яка дала нам важливий інструмент служіння – гуманітарну допомогу для нужденних. Окрема подяка фонду «Дарунок благодаті» (Gift of Grace), який зробив дуже багато. Завдяки їм ми отримуємо гуманітарні вантажі, які надходять у наше місто. Вони розмитнюються і доставляються до нас. У нас є приміщення і великі гаражі, де все це зберігається. Ми вже отримали два контейнери і маємо можливість допомагати й іншим церквам. Дякую Богові за них. Дякую Богові за церкви Західної України.
– Чи можна сказати, що якщо ти робиш свою справу, то Бог дає потрібні засоби?
– Так. Тому що люди бачать, чують і самі починають телефонувати та пропонувати допомогу. Через наш дім проходило багато людей, які їхали на фронт. Вони знали, що в Лубнах є пастор Ігор Фень. У нашому домі постійно зупинялися служителі, волонтери, різні групи. Вони бачили служіння, знали потреби і допомагали.
Розумію, що обставини зміняться, і зараз церква має готуватися до зустрічі воїнів, які повернуться з фронту. Якщо служителі сьогодні не мають досвіду спілкування з військовими, то вони його вже не набудуть пізніше — а це непрості люди. Вони пройшли війну, бачили багато крові, і з ними потрібно вміти працювати.
Дякую Богові за мою дружину Маю. Її підтримка для мене безцінна, адже значна частина успіху в служінні тримається саме на вірному тилі. Вона дбає про дім, приймає людей, несе велике навантаження, яке не завжди видно збоку. За останні роки через наш дім щороку проходить понад тисячу людей. Як бачите, матраци розкладені по всій хаті – і це стало частиною нашого життя та служіння.
– Ті, хто їдуть волонтерами на схід, зупиняються у вас?
– Дуже багато. Місто Лубни якраз розташоване посередині шляху від заходу України до сходу. Приємний приклад: є селище Цумань на Волині, біля Карпилівки. Дякую Богові за ту церкву, за молодь. Сергій Мельник – ініціатор і організатор цього служіння. Вони добудовують у Лубнах місіонерський будинок. Там не будуть постійно жити місіонери, але це буде місце, де зможуть зупинятися різні команди, яким потрібно десь переночувати.
Також я дякую Богові за «центр реабілітації»: ми вже понад 10 років працюємо з алко- та наркозалежними людьми. Бог підняв служителів, які самі пройшли реінтеграцію і адаптацію, і зараз вони служать іншим та дуже багато допомагають – не лише фінансово.
Дякую Богові за церкву «Суламіта» зі США, з міста Еверетт, де служить пастор Володимир Моніч. Вони багато зробили для нас. Зокрема, викупили приміщення для реабілітаційного центру. Це була моя давня мрія – ще з того часу, коли біля базару зупинила жінка і сказала: «У моєї дитини залежність, а нам нікуди звернутися». Відтоді я молився. Пізніше розповів про це молоді, і вони викупили перше приміщення. Потім Бог благословив – з’явилося друге, третє, четверте. Одне з приміщень викупив мій брат Анатолій. Тепер ми маємо чотири реабілітаційні будинки в селі на березі річки – дуже гарне місце.
Там проходять реабілітацію і воїни, які були в АТО, і ті, хто повернувся з повномасштабної війни. І це справді велика проблема – коли людина повертається з фронту та їй нікуди йти.
– Військові іноді не повертаються одразу до сім’ї, а йдуть на реабілітацію?
– Так, є такі випадки. Я знаю історію, коли жінка два роки молилася, щоб чоловік повернувся з фронту. Але коли він повернувся, через три дні вона вже молилася, щоб він знову поїхав. Це дуже серйозні проблеми. Люди відвикають одне від одного: чоловіки – від сімей, дружини – від чоловіків. Жінки беруть на себе чоловічі обов’язки, і коли чоловік повертається, їм уже важко жити разом.
– Тобто, попереду велика духовна праця. Ти віриш, що війна закінчиться? Як вона може закінчитися на цьому етапі?
– Прогнозувати дуже важко. За ці роки було багато прогнозів, але війна триває. Без Божої волі вона не закінчиться. Ми можемо сподіватися на людей, на військових, але я вірю, що у Бога є Свій план. Який саме — не знаю. Попри війну, труднощі й невизначеність майбутнього, ми маємо продовжувати жити і працювати, не зупинятися.
Багато людей сьогодні нічого не роблять через страх: не будують, не розвиваються, бо «війна». Але життя не можна зупиняти. У 2014 році, коли почалася війна, до мене підійшла людина і запитала: «Чи садити город?» Я відповів: «Садіть і сійте. Ніхто не знає, як буде далі».
Я хочу прожити цей час так, щоб не було соромно ні перед Богом, ні перед людьми. Можна було залишитися осторонь – я пастор, роботи вистачає. Але є воїни, які віддають життя за Україну, і я хочу, щоб вони пізнали Бога. Моя головна мета – дати їм Євангеліє. Були випадки, коли я вручав воїнам Євангеліє, а згодом їх привозили «на щиті». Але я знаю: я зробив те, що міг, а далі – все в Божих руках.
– А є якась велика потреба, що стосується помісної церкви сьогодні?
– До війни у нас був готовий проєкт нового Дому молитви – є земля, документи, дозволи. Треба було лише зібрати команду та знайти фінансування. Ця потреба залишається. Місто має близько 45 тисяч населення, і під час війни воно навіть зросло за рахунок переселенців. До церкви прийшло понад 70 нових людей. Тож наш нинішній зал уже замалий, парковки немає, людям старшого віку важко добиратися. Нове приміщення вирішило б ці проблеми: поруч зупинка, транспорт, зручна інфраструктура.
Тому якщо Бог покладе комусь на серце долучитися до будівництва нового Дому молитви в Лубнах, я відкритий до співпраці. Мій телефон: +38 050-977-5288.
– Чи ти думав виїжджати?
– Ні. Жодного разу. Коли почалася повномасштабна війна, я одразу сказав: «Ми залишаємося в Україні». І моя сім’я мене підтримала.
– А ти маєш бронювання священнослужителя чи оформлений як штатний капелан у війську?
– Я не штатний капелан. Для цього, перш за все, потрібно бути безпосередньо на фронті. Я – пастор церкви і капелан-доброволець. Моя задача – служіння військовим і їхнім родинам. Тобто з військовими працюю тоді, коли виїжджаю до них, а тут, на місці, вже, наприклад, чотири рази збирав родини вдів, у яких загинули чоловіки.
– Ну, як тобі це вдається? Просто треба робити?
– Так, просто не боятися. Коли почалася війна, я, попри страх і переживання, вирішив дати в місті оголошення про проведення семінарів для сімейних пар. Навіть не очікував, але спочатку приходило близько 70 людей, потім приблизно 50. І так, упродовж семи місяців ми регулярно зустрічалися. Страх завжди є, але розуміння того, що потрібно діяти, — перемагає його.
Ми збирали військових і їхні родини. Одна група тривала сім місяців, друга – також сім місяців, третя – три місяці. Чому це дало результат? Тому, що ми спочатку не запрошували людей одразу до церкви. Бо якщо люди приходять у церкву, то для нових це або занадто «тверда їжа», яку їм важко прийняти, або ж церква не отримує можливості поступово їх підготувати.
Тому ми спочатку зустрічалися щосуботи об 11-й годині. Починали з найпростішого і поступово доходили до покаяння. І вже тоді запрошували: «У нас щонеділі богослужіння – приходьте». І люди приходили.
Зараз, дякувати Богу, нашу церкву регулярно відвідують навіть полковник і два депутати міської ради. Постійно приходять нові люди – без страху і без сорому.
– А ти використовуєш свята, як-от Великдень чи Різдво? Пам’ятаю, що була чудова ілюмінація на свята в церкві.
– Це була одна з моїх мрій, яку я виношував кілька років. Коли був у США, дуже сподобалося, як там прикрашають будинки й подвір’я на свята різдвяними гірляндами. І завжди хотілося зробити щось подібне біля нашої церкви.
Розумію, що ставлення до цього різне. Хтось каже: «Це ж церква». Але я запитую: у чому тут гріх? За тиждень, за найскромнішими підрахунками, близько 4 тисяч людей прийшли подивитися на ілюмінацію. Люди дізнавалися про церкву, заходили всередину, ми молилися за них, співали. Важливо, що ілюмінація була зовні, а всередині ми проводили різдвяну програму з різними локаціями. У цьому була задіяна вся церква – це була продумана програма.
На території реабілітаційного центру у нас є овечки – ми зробили для них загін, і діти приходять, годують їх морквою. Це також частина взаємодії з людьми.
Я познайомився з багатьма родинами військових. Зокрема, з жінкою, у якої чоловік був безвісти зниклим, а зараз уже його тіло знайдено і поховано. Дуже багато людських історій за цей час. І це не просто «подивитися на гірлянди». Це живе спілкування, молитва і служіння.
– І ти плануєш це повторювати?
– Так, звісно. Я не бачу в цьому нічого поганого. Це чудовий інструмент євангелізації. Це був перший рік, ми аналізуємо результати і будемо вдосконалювати формат, щоб досягати ще більше людей.
– Це дорого?
– Якби ми робили це самі, ми б не потягнули фінансово. Але церква забезпечила чай, каву, випічку, і ми могли запросити людей усередину Дому молитви, поспілкуватися з ними, пригостити безкоштовно. І це працює не лише для Лубен – це працює для Царства Божого. Люди кажуть, що такого місто ще не бачило.
Був навіть випадок: батько проїжджав повз, йому дуже сподобалося. Він повернувся додому, взяв доньку, зав’язав їй очі й сказав: «Я зроблю тобі сюрприз». Коли вони приїхали і він зняв пов’язку, дитина була в захваті – стільки емоцій, радості. Тому ті, хто хочуть співпрацювати з церквою «Ковчег» у Лубнах, працюють не на пастора і не на місто – вони працюють на Бога і Його Царство.
– Ще кілька слів на завершення?
– Я вірю, що будь-яка війна закінчується, хоча ми не знаємо, коли. Може бути затяжний період, але життя не можна зупиняти.
Я щиро запрошую місіонерів до співпраці. У нас є житло, є робота, відкрите місто, багато сіл, де можна служити. Є центр реабілітації, служіння нечуючим, недільна школа, підліткове, молодіжне, сімейне служіння.
Нещодавно мене викликали на сесію міської ради, де були депутати, міський голова, заступники, старости – повна зала. Представили як священника і партнера міста. Я попросив дозволу помолитися за всіх, а після молитви я сказав: «Христос воскрес!» І вся зала відповіла: «Воістину воскрес!» Це також була форма євангелізації для влади міста.
– Ти стояв перед владою і свідчив про Христа – це диво, особливо якщо згадати, як було раніше.
– Так. Бог відкриває можливості свідчити там, де раніше це здавалося неможливим. Якщо озирнутися назад – від дитинства, через всі етапи життя, до сьогодні – бачу, як Бог вів крок за кроком.
Сьогодні, попри війну, втому, невизначеність, маю просте розуміння: не можна зупинятися. Поки є можливість – потрібно жити, служити, підтримувати людей, говорити про надію, бо навколо багато болю, страху, втрат. І саме зараз люди як ніколи потребують світла, підтримки і правди про Бога.
Я вірю, що Бог не залишив Україну і навіть у цей складний час Він продовжує діяти – через людей, через церкву, прості вчинки любові й служіння. Тому хочеться просто бути вірним на своєму місці. Робити те, що можеш, і довіряти Богу в тому, чого не розумієш.
І як говорить Святе Письмо: «Господь – то моя сила і моя пісня, і Він став мені спасінням» (Псалом 117:14).
Текст і фото: Геннадій АНДРОСОВ.