Понад три роки двічі на місяць у парафії Пресвятої Діви Марії в Києві збираються матері захисників, які пережили найстрашніше — втрату сина. Протягом шести днів учасниці програми “Дати мамі надію” проходять шлях від глибокої скорботи до внутрішнього тепла, усмішок і надії жити далі.

Сообщает Християнська Служба Порятунку

Тут не обіцяють позбавити болю втрати найдорожчої людини. Тут допомагають навчитися жити з ним, поступово відкриваючись до життя, турботи й нових сенсів.

В інтерв’ю засновниця та керівниця ініціативи “Дати мамі надію” Богдашевська Людмила розповіла, як виникла програма, чому вона побудована саме так і що стоїть за кожним із шести днів. Поділилася особистими переживаннями, пов’язаними з проєктом, та зворушливими історіями змін, які відбуваються з його учасницями.

Пані Людмило, розкажіть, передісторію виникнення самої ідеї?

До проєкту я була і є головою громадської організації “Родини ветеранів АТО” у місті Києві з 2017 року. А до того працювала у спілці ветеранів Деснянського района м.Києва, а потім — у Київській міській спілці ветеранів. Займалася дітьми військовослужбовців, їх родинами та сім’ями загиблих героїв. 

У 2015-2016 роках мій чоловік був на фронті, в 93 бригаді військовим медиком і займався евакуацією. Я ним пишаюся. 

Коли він повернувся з фронту в 2016 році, на роботу не пішов. Віктор Михайлович Богдашевський став засновником теми оздоровлення ветеранів, він думав про них. Був першим, хто почав підписувати меморандуми про співпрацю, до прикладу, з Київським діагностичним центром Києва, між пологовими будинками, лікарнями та спілкою ветеранів. Ветерани таким чином дбали про свої родини. 

Віктор став на біржу праці, а сам допомагав ветеранам. Віктор за фахом фізіотерапевт, вертебролог. Він скромний, але потужний. Він перший, хто створив такі зв’язки в Україні. 

Ми разом волонтерили в цій спілці з 2016 року. Я займалася соціальною сферою, а він — медициною. Потім він пішов працювати, а я на його утриманні далі робила добро, заробила купу язв, бо ми сиділи цілими днями голодні, не мали можливості приготувати чи навіть купити… Іноді кажуть, що волонтери хапуги, але вони бувають різні.

Розкажу з життєвого волонтерського. Коли впав перший сніг, я в спілку ветеранів вимушено прийшла в шубі, бо в мене не було пуховика. Знаєте, мені було соромно прийти в норковій шубі, тому що я волонтер! Я казала чоловікові, що якщо буде у спілці зарплата, мені її ніколи не дадуть. Мені тоді казали: “Ого! у нас волонтер у норковій шубі!”. Мусила купити пуховик, щоб нікого не бентежити.

Якось в той час мої колеги подзвонили мені і повідомили, що якісь люди приходили в Київську спілку ветеранів і шукали людину, яка працює з дітьми, просили номер телефону. Це був початок 2018 року. Їм потрібен був керівник розвивати центр для ветеранів. У  мене вже тоді були напрацювання і бази дітей всього Києва і України, яку я сама створила. Пам’ятаю, зустріч була в кафе. Пригадую, прийшов поважний чоловік, почав розпитувати мене. А я ж людина справи, прийшла роботу роботи і відверто не розуміла, що вони від мене хочуть? Знаю, як це зробити, як це має бути, точно впевнена, що я це зроблю, та не вміла всього пояснити. Але сьогодні я дуже вдячна, що мене зрозуміли. Мене спитали, чи згодна я зайняти місце керівника? Погодилася. А сама йду після зустрічі і докоряю собі: навіщо я погодилася? Чотири поверхи центру? Що я буду з ними робити? Розповіла чоловікові і зізналася, що не знаю, як бути. А він мені: ти ж ведеш вдома господарство? Так, але же то квартира! А він мені: “Люд, ти просто працюй, і якось воно буде”.

Коли я сюди прийшла, тут нічого не було взагалі — порожні стіни. У своїй спілці ветеранів я взяла звичайну шкільну парту і стілець, поставила їх в своєму кабінеті керівника – директора будинку Піо та майбутнього Центру реабілітації для військових та їх родин. Починала все сама, без помічників — і швець, і жнець і на дудці гравець. Спочатку прийшла ідея заробити гроші, мене в цьому підтримали. Я запропонувала організувати хостел. В кімнатах в будинку, де зараз масажні та кабінети психологів, були кімнати для постояльців. 

Для облаштування кухні я на себе взяла кредит. Нашу актову залу використовували для тренінгів, я сама готувала їжу для винаймачів, прибирала, прала, збираючи кошти на покупку різного інвентаря. Потім на допомогу почали збиратися люди.

Ви знаєте, якби навіть мені прийшлося працювати безкоштовно тут, я би погодилася. 

Я дуже вдячна Андрію Ярославовичу (програмний координатор Християнської служби порятунку (ХСП) — ред.) за ту зустріч в кафе, за його добре ставлення до мене і до цього служіння: завжди відчуваю його плече, його братську любов. Ми можемо не телефонувати одне одному, але я завжди знаю, що він є, і якщо мені треба, я завжди можу його набрати, він завжди вирішить будь-яку проблему.

Ви спочатку були католичкою? Бо проєкт, який вам довірили, мав статися у римо-католицькій парафії. 

Я була православна, як більшість українців: як тривога, то до Бога. Посвятили в кошику паску — ми святі люди. Так я вірила. 

Я дуже вдячна команді і Андрію Ярославовичу за те, що мене не зачіпали на тему віри. Розуміли, що я маю дійти до цього сама. Дякую братам капуцинам, які незважаючи на те, що в їх очах я не була християнкою, все ж таки пустили мене керувати. Поступово я дозріла і одного разу сказала, що хотіла б стати католичкою. Андрій Ярославович був щасливий. Зі мною почала працювати сестра-черниця протягом року я приходила до неї на уроки, виконувала домашні завдання. Потім я почала ходити на Альфа-курс і після одного з виїздів я прийняла Бога, а потім і мій чоловік приєднався. Дякую команді ХСП за терпіння. 

Поділіться, як починався проєкт «Дати мамі надію» в тому вигляді, як він проходить сьогодні?

Починався проєкт фрагментарно в ГО “Родини ветеранів АТО” за мою бутність в Спілці. Там збиралися мами і ми проводили програму “Страва Героя”. 

Після початку повномасштабного вторгнення, до мене прийшов мій син з вагітною невісткою (вони військові), з старшою донькою за ручку і кажуть: “Мама, ми подали документи та йдемо на фронт”. Мені залишили онучку і ми разом з чоловіком приїхали в будинок Піо, сюди, в римо-католицьку парафію, де і проходить сьогодні наш проєкт. 

Чоловік пішов на фронт, але не зразу. Спочатку його не брали як військового медика, бо не було місць. На той час я познайомилася з розвідниками 127 батальйону ТРО 112 бригади, то вони як сказали, що потрібен медик, я зразу ж зателефонувала чоловіку: “Вітя, бігом! Є місце медика”. 

А я приєдналася до 9-ого добровольчого батальйону при Президентові України, займалася медициною міста Києва. Тоді в будинку Піо, де зараз центр, був пункт для допомоги всім, хто потребував. Тут були волонтери, жили цілі сім’ї, ми готували, розвозили їжу, всією сім’єю допомагали тим, хто потребував. 

Пізніше до ордену Капуцинів звернулися з-за кордону брати, які мали можливості допомогти, і до мене тоді прийшов наш брат у Христі та запитав: “Є кошти, як ти вважаєш, що ми можемо зробити?”. А я вже знала, що. 

Дякую нашим ченцям за дуже велику довіру до мене. Назву проєкту придумали разом з братом-капуцином: дати мами надію. Програма проєкту змінювалася разів шість —  ми тестували — що заходить, що додати. Нам дали можливість спробувати ці речі. 

Проєкт розпочинався з трьох днів. У першому заїзді до нас прийшло 7-8 мам. 

Тоді до нас приїхали брати-капуцини з Італії, щоб перерізати стрічку на знак благословенного початку “Дати мамі надію”. Ще, пам’ятаю, тоді був блекаут в місті.  

Потім мам ставало більше і більше. З трьох днів ми прийшли до п’яти, а зараз вже шість. Ми бачимо, що шість днів якраз оптимально: далі вже мами втомлюються.

Як побудована програма і з чого вона складається?

За понад три роки через турботу в проєкті пройшло щонайменше 600 мам. Зараз програма проходить двічі на місяць, кожен заїзд приймає 18 мам. Це оптимально, всім можна приділити увагу. 

У перший день, як правило, учасниці знайомляться з костелом та територією парафії: для мам проводять екскурсію. Потім мами беруть участь у майстер-класі з виготовлення свічки з вощини. А далі — перше коло знайомства. Воно завжди важке. 

Мами тільки знайомляться одна з одною. Кожна розповідає про себе, про свого сина: як його звали, де він воював, яким він був…Це дуже особисті й болючі історії. 

Але надзвичайно важливо, що кожна мама може бути почутою. Цього дня, як правило, починається й індивідуальна фахова психологічна підтримка кожної мами.

Щовечора у цей день ми проводимо психологічне коло — простір, де мами можуть говорити про свій день, свої почуття та емоції. Іноді саме на цей захід ми запрошуємо священика. 

На другий день проходить зустріч з фахівцем щодо стану здоров’я кожної з мам. 

Арт-терапія з психологом Людмилою також є невід’ємною частиною програми другого дня. 

На вечірньому психологічному колі мами показують свої малюнки та діляться своїми відчуттями. Тут мами вже вперше усміхаються, приймають турботу і проявляють довіру. 

Третій день традиційно починається з масажу. Для нас це вже своєрідний закон — обов’язково подарувати нашим мамам масаж ручок і ніжок. Тому що для багатьох з них це щось зовсім нове. На жаль, є мами, які ніколи у своєму житті не пробували масажу. 

Далі мами потрапляють до  реабілітаційної залі, займаються на тренажері разом із фахівцями. Для кожної мами підбирається своє навантаження та свої вправи. До речі, тренажер створив наш Богдашевський Віктор.

Паралельно проходять індивідуальні психологічні консультації, групові заняття та психологічні кола. 

Звісно, кожного дня для мам триденне харчування. Наші кухарі щодня стараються приготувати для них щось смачне, домашнє, особливе. Розглядаємо спільну трапезу як можливість спілкування. Ми зважаємо не тільки на необхідність нагодувати мам, але й чимало уваги приділяємо сервіруванню і подачі. Взагалі у нас все продумано до дрібниць і якісно – все для мам!

В цей же день після обіду рушаємо на СПА-процедури та відпочинок у лазні. На території парафії немає бані (сміється). В бані мами відкриваються, як тепло відкриває квіточки. Особливо психологам працюється добре в бані з віником в руці – після цього мами їх сприймають як своїх. 

Четвертий день присвячений красі. Макіяж, зачіска, турботливі руки майстрів — усе для того, щоб жінка знову подивилася на себе в дзеркало не лише як на маму, яка втратила найдорожче, а й як на жінку. Бо багато наших мам настільки довго живуть зі своїм болем, що просто забули, що таке краса і турбота про себе. 

Цього дня ми також виготовляємо індивідуальні ортопедичні устілки з можливістю подальшої корекції. Правильно підібрані ортопедичні устілки здатні зменшити надмірне навантаження на суглоби і хребет. 

Паралельно продовжується психологічна підтримка: групові та індивідуальні заняття.  А ще цього дня ми продовжуємо особливу традицію — «Страва героя». Мами готують страви в пам’ять про своїх синів. 

Це не просто приготування їжі. Мама бере до рук продукти, готує знайому страву і згадує свого сина. Іноді це страва, яку він дуже любив. А іноді — та, яку він сам готував для мами, для родини, для близьких. 

Під час обіду чи вечері кожна мама розповідає про свою страву: що любив її син, як він її готував або як мама готувала її для нього, які моменти життя пов’язані з цим смаком.

І в ці хвилини за столом знову звучать імена синів. Згадуються їхні слова, звички, усмішки, маленькі сімейні історії. 

На четвертий день ми фотографуємо мам наших Героїв, і це надзвичайно непросто. Адже перед нами жінка, яка втратила найдорожче — свою дитину. І попросити її просто посміхнутися перед камерою — інколи майже неможливо. Тому в нашому проєкті це не фотосесія, а фототерапія. Під час фотографування психолог працює з мамою, допомагає їй поступово розслабитися, використовує спеціальні вправи, розмовляє, підтримує. Це дуже важка праця, адже в своєму болі мами вже забули, як це – посміхатися, навіть м’язи обличчя зажаті. Ми не просимо маму забути свій біль. Не змушуємо її посміхатися. Обережно шукаємо ту мить, коли на обличчі з’явиться справжня, щира емоція.

П’ятий день нашого проєкту починається з особливої процедури — стоун-терапії. Продовжується і день краси. Наш косметолог дарує мамам косметичний догляд та маски для обличчя. 

Вечір п’ятого дня — час молитви. У костелі лунає молитва за наших Героїв, які віддали своє життя за Україну. Цього вечора кожна мама запалює три свічки: за свого сина, за рідних і близьких, які залишаються поруч, та за себе. 

Чому і за себе? Тому що мамі потрібні сили жити далі, берегти пам’ять про свого сина і бути поруч із тими, хто її любить. Після молитви священик особисто благословляє кожну маму. 

Після молитви в костелі робимо фото та відео мам напроти портретів їх синів. Поруч ми ставимо і портрет Олексія Юкова — людини, яка присвятила себе пошуку, поверненню та ідентифікації наших загиблих захисників. Його портрет — це символ надії на повернення до родин тих Героїв, тіла яких лежать на полях битв. 

Останній день проєкту починається з психологічної підтримки. Групове заняття з мамами проводить наш психолог. Мами малюють, спілкуються, працюють зі своїми емоціями через творчість. Також продовжуються індивідуальні психологічні консультації. А після цього на мам чекає пісочна терапія. Цей простий тактильний контакт допомагає зосередитися на теперішньому моменті, трохи відволіктися від важких думок, знизити внутрішню напругу та відчути спокій.

Ми роздаємо кожній мамі маленького голубочка. Вона власноруч пише на ньому ім’я свого сина, а потім сама прикріплює цей символ на Стіну пам’яті.

Наш проєкт неможливо уявити без маленьких друзів — Кусі та Арніка, які самі того не знаючи, проводять пет-терапію. Вони стрибають до мам на ручки, дозволяють себе гладити, обіймати, цілувати. 

Мами годують їх смаколиками, пестять і просто насолоджуються цим теплим спілкуванням. В чому ефект? Тварини не ставлять запитань і не вимагають пояснень. Вони просто приходять, притуляються й дарують тепло.

На завершення проєкту — спільна вечеря. Ми готуємо для наших мам смачну вечерю: смажимо шашлик, овочі, подаємо фрукти та різні смаколики. Ми просто сидимо разом за одним столом. Розмовляємо. Сміємося. Згадуємо проведені разом дні.

У мам також невдовзі з’явиться можливість займатися квітником. До цього нас підвела одна з мам, яка з міста і ніколи не тримала сапки в руках – от би якусь грядку обробити, казала вона. Але яка грядка може бути? Що з нею робити, коли заїзд закінчиться? Спочатку я так думала. Але ми придумали, що перший заїзд посадить кущі троянд, а інші – їх доглядатимуть: сапатимуть, стригтимуть, підкормлять тощо. І мами щасливі, і в парафії стане гарніше. 

Які є особливості у проєкті?

Головне правило в подібних програмах — не поєднувати дружин та мам разом. Я завжди про це говорю, що мами і дружини — різні категорії. У кожної з них своє горе. Вони не зможуть зрозуміти одна одну. Психологи не зможуть повноцінно працювати ними, бо це якісно різні теми. Якщо поєднати дружину і маму, ніхто з них не зможе висловити свій біль, розкритися в повноті. А психолог знаходитиметься в напрузі, бо знає, що можуть виникнути непорозуміння.  

У нас було таке, коли випадково на проєкт потрапила дружина. Перше коло знайомства і вона каже: а я дружина. І тепер що, ви мене виженете? Мами тоді погодилися її лишити. Але мені як фахівцю було важко. Відчувалася певна напруга. Хоча я дуже поважаю, бо вона дружина нашого захисника. Бог дав цей випадок, щоб нам впевнитися, що ці дві категорії мають бути окремо.

Також нас запитують, чому ми в рамках проєкту не їдемо на Майдан, туди, де алея пам’яті? Важливо під час самої програми не переривати реабілітацію. Але після закінчення проєкту ми пропонуємо мамам залишиться в центрі, скільки потрібно, щоб відвідати місця слави їхніх дітей.

З мамами одного заїзду у вересні 2025 року ми побували в гостях у Папи Римського. Тоді ми представляли наш проєкт і Папі подарували нашу атрибутику.  

Де ви знаходите мам на проєкт? 

Мами дзвонять самі, знаходять нас через інших, які вже були у нас, через соцмережі, різні групи. Заявки від керівників спілок ми не приймаємо. Я маю чути голос кожної з них, що кожна сама хоче приїхати. Мами з різним віком травми втрати сина: в когось до участі у програмі минуло кілька місяців, а в когось  — років.  

Був такий випадок з батальйону, де воювали мій молодший син та чоловік. Син опікувався там родинами загиблих і попросив мене провести “Дати мамі надію”. Але з 80 мам ледве дві погодилися, коли ми їх запрошували. Це був перший і останній раз такого підходу. Дзвінок мами  — це вже ознака того, що вона готова прийняти допомогу. 

Мамам не потрібно заповнювати анкети  — достатньо прізвища та імені, дати народження, з якого міста, коли народився і загинув син, і номер телефону. У нас тут мами з 2014 року. Була мама, яка взяла участь у програмі двічі, бо в неї загинуло два сини з різницею в часі. 

Чому ви навчилися завдяки проєкту?

Я навчилася терпінню. Навчилася ще більше цінувати свою родину, бо не одна мама ділилася, що втратила час спілкування, коли син був з нею вдома, до війни. Одна казала, якби повернути той час, то більше б обіймала сина, більше б його слухала. Більшість шкодують за втраченим часом. Теж маю відучуття втраченого часу, бо були важкі часи, моя мама була з дітьми, а ми з чоловіком заробляли кошти, щоб вижити.

Дуже велика є різниця між тим, що було в 2018 році і зараз в цьому проєкті. Так, я співчувала мамам вже тоді, я була керівником Спілки, як і зараз, але тоді я була дружиною ветерана. Тоді я не була мамою. Зараз, коли у мене два сини на захисті країни, і я знаю, що таке, коли дивишся у Ватсап, щоб дізнатися, чи був він в мережі. І це дуже велика різниця, коли я в проєкті не тільки як керівник і дружина, а ще й мама. Це зовсім інша якість. Ніколи не відчуєш того, якщо твоя дитина не воює. Материнська любов – це одне, а любов і очікування чоловіка – зовсім інше. Коли спілкуюсь з чоловіком, то обговорюємо сімейні питання, а в кінці – люблю. А з сином – по-іншому, бо в нього є вже своя сім’я і відповідно – побут. І тут вже я як мама: «ти в шапці?». Завдяки моїм дітям-захисникам я розумію, як бути мамою захисника. Це фундамент цього проєкту, моєї душі.

Хто ці люди, з якими ви працюєте?

Штат формував Бог, чесно, це все не випадкові люди. Я починала з кухні, та й всі, хто сюди приходив, спочатку готували їжу. А потім деякі набували інші професії, які наразі потрібні в проєкті: косметолог, психолог. 

Чоловік мій також в команді. Коли він був в зоні бойових дій в АТО, я молилася за нього: “Боже, збережи його, вірю, що в Тебе є на нього плани, бо він як спеціаліст кращий з кращих”. Сьогодні Віктор Михайлович працює фізіотерапевтом з ампутантами у військовому шпиталі. А у свій позаробочий час допомагає в проєкті як волонтер.

Психологів на цей проєкт було складно знайти. Траплялися дуже юні і без досвіду. Хоча навіть справа не в тому, але я шукала, щоб у фахівця була дотичність до родини ветерана, щоб він емоційно був залучений у процес – знав, що означає чекати когось з фронту. На жаль, не знайшла. Першого знайшла за об’явою. Ця жінка гарний спеціаліст, психотерапевт, але вона не розуміла того, що відчувають ці мами. 

Даша сьогодні шеф-кухар, Оля, яка слідкує за чистотою в центрі, – з дитячого будинку, сім’ї в неї немає, крім нас, живе тут, в домі о. Піо. Масажисти у нас чоловіки. Бувають об’єктивні складності щодо фахівців. Наприклад, в будинок нашого фізіотерапевта прилетів шахед, звісно, вона мусила виїхати звідти, і брати участь у проєкти не може, казала, щоб ми шукали когось, але ми все ж чекаємо на неї, вона дружина захисника. Поки її підміняє мій чоловік як фізіотерапевт.  Ми тут всі родина.   

Як ви спілкуєтеся з мамами, адже це одна з найвразливіших категорій?

Мій стиль спілкування з цими мамами – повага і намагання бути своєю для них, дружнє ставлення. Чим більше жаліти людину, тим більше можна нанести цим шкоди. 

Якщо мами з якоїсь причини, приїхавши сюди, не хочуть брати участь в активностях, ми нагадуємо, що це був їх добровільний вибір, запитуємо причину, якщо вона, наприклад, пов’язана з втомою після дороги, звісно, ми даємо можливість адаптуватися і просимо, щоб включалися у проєкт. 

Якщо мама хоче працювати, до приєднується до всіх, якщо хочете покинути центр, це її право, ми не перешкоджаємо. 

Коли я як психолог консультую мам, іноді потрапляю в глухий кут – не знаю, що відповісти. Про себе молюся про Божу допомогу. Бог дає мудрості та сили відповідати. 

Одна мама мене якось вивела так, що мені захотілося попросити її залишити проєкт. Тоді я звернулася до Бога з проханням допомогти в цій ситуації. Прийшло просте рішення – обійняти її. Після цього процес з нею розпочався. Потім я дізналася, що в неї доволі складна її особиста історія. А також те, що вона потрапила на проєкт випадково, означало тільки одне – її привів Сам Бог до нас. До речі, вона пізніше вийшла заміж, і сьогодні щаслива. Дякувала нам за те, що проєкт дав їй сил відкрити себе по-іншому, любити себе, любити інших, що не все так погано, як вона уявляла. 

Певне, у вас не одна така історія преображення?

У нас ще є Олена, яка починала як мама загиблого Героя. Прийшла до нас в чорній хустці, яка була як місточок між нею та сином. 

Але після проєкту вона зняла свою скорботну хустку. Після закінчення проєкту через певний час вона стала нашим фахівцем з психології. 

З одного боку, це добре, а з іншого, вона має відмовлятися від своєї ролі мами на користь допомоги іншим. 

Ще одна мама готується у фахівці: захищає наразі диплом на основі проєкту, щоб долучитися до команди психологів. 

Хто ці небайдужі люди, які підтримують проєкт “Дати мамі надію”?

Вже другий рік італійський професор Fiorenzo Scarsini та його компанія Recobot разом з однодумцями підтримують наш проєкт. За що ми їм дуже вдячні. Також особлива подяка брату-капуцину Костянтину Морозову, який курує наш проєкт. 

Шість днів пройшло. Що далі? Чи підтримуєте мам?

Після повернення до звичайного життя ми продовжуємо спілкування. На кожен заїзд є свій чат у вайбері, і кожен з них продовжує працювати. Ось, дивіться, у мене є 40 чатів (сміється) і всі вони працюють. Також мами зустрічаються між собою.

Відгуки учасниць проєкту:

“Хочу сказати мамам, які вагаються їхати чи не їхати. Я теж вагалася й мені було страшно, бо для мене ніхто ніколи нічого не робив, тим паче безкоштовно. Страшно було зробити щось для себе, переступити через себе. А повірте мені, я не маленька, то переступати було через що. Приїхала й відчула себе в безпеці з такими, як сама …”чорними”, від болю , горя і …

Потім нас запрошували – на вечерю, на сніданок, просто випити кави, на массаж, реабілітацію. Запрошували, витягали й любили. Просто любили.  Мами загиблих Героїв, сюди треба їхати! Я, якщо можна, Вас запрошую.

Мене витягли, мене врятували, я ЖИВУ. А доки живу я, доти живе й мій СИН. БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНА ВСІЙ КОМАНДІ, ХТО ПРАЦЮВАВ З 35-ИМ ПРОЕКТОМ. 

Ви мене врятували. Дякую Вам! Ви мені подарували життя”. Інна Опанасюк.

“Дякуємо Віктору Михайловичу за професіоналізм, за його золоті руки і чуйне серце. Дякуємо за виготовлення індивідуальних ортопедичних устілок”. Ніна Кліковка.

“Дякую за вашу турботу за проект, який дійсно працює для матерів, які втратили своє найдорожче. Дякую за вашу нелегку, але таку потрібну роботу”. Валентина Алексеечкина.

“Шановна пані Людмила, щиро дякую за участь в чудовому проекті “Дати Мамі Надію”. Це були пам’ятні і результативні дні перезавантаження, дослідження себе, спілкування, обстеження, поваги і любові до себе і оточуючих. З теплом і вдячністю згадую кожен день і всіх вас. Ви лікуєте наші Душі”. Татьяна Листровая.

“Шановна наша Подоляночка, дякуємо! Ми відчули таку підтримку, що жити стало легше, дихати вільніше, а сестри по болю втрати творять таку терапію,  що хочеться жити далі. Наснаги всій вашій команді, з повагою 39 проєкт”. Лілія Боднарюк.

“Дійсно неймовірний проект. Ми наче після такої зустрічі повернулись хоч трохи до життя. Дякую щиро. Сумую за всіма, згадую всіх мам та працівників з любов’ю. Проект організовано супер. Відношення реально дуже хороше. Не вистачить слів, щоб висловити подяку за таку працю. Здоров’я всім, любові й миру”. Вера Момот. 

“Рівно через три роки після загибелі сина я попала вперше на Проект. Відчула тут і тільки тут ту велику любов, якою огортають матусь, підживлюють кожну душу і оберігають кожне розібране серце. Тому і малювання на піску в мене було такого бачення: материнські руки тримають синове сердечко, а Проект “Дати Мамі Надію” обгорнули материнські руки. Дякую всім організаторам за ваше бажання обгорнути теплом та протягнути руку допомоги в цей важкий час”. Natalia Lipey.

Пресцентр ХСП.